Глибокі причини виникнення тривожних станів та панічні атаки як один із їх наслідків

Сьогодні хочу поділитись простим прийомом, який допомагає виявити глобальні причини ПА або простішою мовою – чому ПА взагалі виникають у людей. Однією із причин часто є певне внутрішнє незадоволення собою, яке діє як комплекс, сковує у багатьох життєвих ситуаціях і просто не дає рухатись далі, а заставляє іти чиїмось іншим шляхом, не своїм, який зовсім не подобається. І якщо я почав спонтанно і швидко набирати цей текст, який виник у мене в думках і боюся щось упустити, щоб встигнути написати все, тоді знай, що це щось важливе і корисне для тебе. Іноді ти можеш думати, що тобі для щастя чогось не вистачає. Проаналізуй себе. Проаналізуй свої думки в умі, а краще – запиши на листку чого тобі хочеться найбільше і що тобі заважає жити так як ти хочеш. Усі бар’єри в нас в голові і потрібно їх усунути, щоб отримати те, що ми хочемо. Наш організм підсвідомо знає це і підказує нам, а якщо ми противимось йому і робимо все навпаки – він пригнічений і на цьому фоні часто виникають ПА. Отже, мені не вистачає для щастя отримувати 1000 доларів у місяць. В моїй країні середня зарплата в межах 200-300 доларів, а якби я мав 1000, то зміг би почати відкладати, купив би автомобіль, став би впевненіший у собі, в мене з’явилася б дівчина, я також зміг би наймати власне житло і подорожувати. Приблизно так ми думаємо. Сума у 1000 доларів наведена лише для прикладу, але що буде коли ви отримаєте цю суму? Нічого не зміниться у житті. Ці гроші підуть у нікуди, будуть потрачені на щось пусте, нелогічне, скоріш за все на веселе проведення часу, можливо купите чи зробите щось корисне для батьків або родини, але ваші мрії так і залишаться мріями, тому що ви не змінюєте себе. Чому ви досі не заробляєте ту омріяну 1000 доларів на місяць? Чому, адже у вас стільки талантів і ви хороший фахівець? Тому що у вашому мозку сидять непотрібні і неправильні установки, які блокують усі ваші дії направлені до мети, а від цього організм підсвідомо пригнічується, намагається втекти і як однією із цих причин ми бачимо виникнення ПА. Підкреслю – це лише одна із причин і я навів такий приклад, у вас все може бути подібне або зовсім по другому, але ви зрозуміли сам шлях, де починати шукати.

У моєму випадку, ще із дитинства я затискав, заковував свої бажання і коли мріяв щось робити, то робив це тишком-нишком, щоб ніхто цього не бачив, бо я страшенно соромився. Не знаю стовідсотково, чому виникав цей сором, але думаю через те, що я був невпевнений у собі.

Поскільки це практична частина сайту, тут теж буде приклад із життя. Мені подобалося робити антени із підручного матеріалу і встановлювати їх, а потім підключати до радіоприймача і ловити далекі радіостанції, а якщо я робив телевізійну антену, то намагався щоб добре працювали телеканали, які на звичайній антені показували погано. Нагадаю, що це була середина 90-х, Інтернету в Україні не було, а супутникове телебачення було надто дорогим. Тому я, як хлопчина із провінційного містечка намагався знайти власний вихід. Але скажу, що мені подобався абсолютно увесь процес, особливо створення деталей і майстрування антени. Але ми тут не про це. Я дуже соромився, що хтось побачить, що саме я роблю. Також я соромився ставити антену і підключати її. Я жив у багатоквартирному будинку зі спільним подвір’ям, тому сусідів було вдосталь. Свої антени я ставив на дерев’яній щоглі, котру піднімав на дереві, поруч із будинком, а звідти пускав кабель до квартири. Піднімав дуже важкі вантажі, як для семикласника, але все виходило. Робив я це увечері, коли було темно, або вночі. Кабель підводив тихо, щоб ніхто не бачив, до вікна квартири, а наступного дня коли батьків не було вдома, відкривав вікно і швидко протягував додому. Я дуже соромився, робив все крадькома і дуже боявся що мене побачать або батьки, або сусіди. Також, наприклад, я дуже соромився ходити із плеєром і навушниками у вухах, навіть коли я спаяв малопотужний передавач і створив піратське ФМ радіо, я мав походити по місту і перевірити де ловить сигнал. Це я був у 7 чи то 8 класі. Але мені було дуже соромно, я був страшенно закомплексований і це, безперечно, залишило відбиток на моє студентське життя. Намагаючись не позбутись, а сховати свої комплекси, я несвідомо обирав найпростіший метод – почати дружити із кимось, в кого сильний і вольовий характер. Так я завжди був у тіні когось, сам особисто не розвивався, зате приховував комплекси. Жив чужими ідеями і цілями, сприймаючи їх за свої. Так проходила адаптація студентства. А ще в цей період з’явився алкоголь, який створював ілюзію, що все добре, все чудово і жив я ілюзією, не намагаючись аналізувати життя, бороти комплекси, працювати на собою і своїм саморозвитком. Але будь яка ілюзія швидко завершується і настає реальність, а реальність боляче б’є недосягнутими мріями, статусом, а особливо у порівнянні із іншими і тоді бідний організм щодня, щохвилини підсвідомо і свідомо гнітить себе нав’язливими думками, видумує псевдо виходи із ситуації і працює над ними щосили, заробляючи перевтому, тобто заганяє себе у ще більший і більший нереальний світ і як наслідок – усвідомлення реалій, тривожні стани, нав’язливі думки, депресія, алкоголь. Що ж робити? В першу чергу признатися самому собі, що насправді тривожить, що насправді хотілося, але не вийшло. Можна сісти у зачиненій кімнаті, де тиша і нікого не має, де вас ніхто не потривожить і розказати вголос це все самому собі. Вам дійсно стане легше. Цей клубок потрібно розплутувати, поступово. Звільняючись від цього будуть проходити першопричини пригніченої тривожності і невдоволення. Можна ходити до психолога, можна говорити все самому, але це не всім підходить, можна довіритись близькій розуміючій людині – наприклад, мамі.

Ще один приклад із мого життя це вже не так сором, а скоріше де сором’язливість стала причиною комплексу, який дуже сильно вплинув на подальше доросле життя. У школі вчився дуже добре і був одним із найкращих в класі, а на фізкультурі був трохи вижче середини, був слабший, тому намагався це надолужити, самотужки вдома багато віджимався, качав прес, робив вправи – у третьому класі в віці 8 років я віджимався від підлоги 40 разів щодня, так борючись із комплексом, але одного разу батько сказав мені що так робити не можна, я підірву здоров’я і я перестав робити ті вправи. Я також у той час читав книгу по самообороні, яку подарував мені дядько і відчайдушно намагався навчитися битися. Зрозуміло, що самотужки у віці 8 років дитина цього не осягне. Але комплекс, а навіть більше – клеймо що я слабкий на фізкультурі залишилось, а як відомо, дівчатка люблять не відмінників, а спритних і сильних, і не хороших, а поганих хлопців – так думав я і потім це врешті-решт переросло у те, що я надавав перевагу дружити, разом відпочивати і тусуватись саме із такими «поганими хлопцями», щоб бути одним із них. Але моє життя і світобачення кардинально відрізнялось від їхнього, я впусту проживав дні, тратячи кошти і не рухаючись вперед, але так і не став одним із них, бо по природі своїй був інакший і вихований був інакше. Ні в якому разі не хочу щось погане сказати про хлопців, з якими дружив – усі вони займають своє місце, займаються тим, що їм подобається, а комусь може і не подобається, але думають що немає вибору; я вдячний їм, що багато чого від них навчився, але далі Бог дав мені розуміння іти іншим шляхом. Ось вам і приклад дитячого шкільного комплексу, який переріс у власну занижену самооцінку, нерозуміння свого місця в соціумі, нерозуміння куди йти, яка мета, що потім призвело і до проблем із нервовою системою – тривожні стани, панічні атаки, трати грошей і часу впусту, зловживання алкоголем.

Глибокі причини виникнення тривожних станів та панічні атаки як один із їх наслідків

З поміж своїх комплексів, які реально стримують мене, ніби зв’язують мене мотузками і не дають ні рухатись ні іти вперед є комплекс що про мене подумають інші у моєму невеликому містечку. А вже із цього виникають інші – що треба робити, щоб не подумали погано, що говорити, що придумувати, звідки чекати підвоху та незручних запитань. Не повторюйте моїх помилок, якщо ваша ситуація хоча б трохи схожа на мою. Запам’ятайте: всім насправді не цікаво як ви, їм цікаво як вони. Що робити коли зустріли «небажану людину»? На те що вас питають ви можете не відповідати або говорити короткі загальні фрази, ні в якому разі не сміючись, говорити впевнено, без слабинки, щоб дати відчути небажаному співрозмовнику що з вас інформації не витягнеш і ви нецікавий співрозмовник. Також заваліть співрозмовника його ж питаннями. Спитайте: «А що ти? Як робота? Як на особистому фронті?». Нехай він розказує про себе і тратить сили, а якщо не хоче, то ви це побачите і швидше ввічливо попрощаєтесь і підете по своїх справах. Не бійтеся виходити у реальний соціум тільки через те, що ви про себе складали одну думку, а ваше життя повернулось інакше. Те, що ми думаємо у своїй голові, уявляючи певну ситуацію чи що про нас думають інші найчастіше не має нічого спільного із реальністю. Наведу свій приклад: я працював у банку, добре заробляв, але для хлопців хотів залишатись «пацаном», соромився щоб мене побачили однокласники чи одногрупники бо я працював у відділенні банку у магазині побутової техніки, соромився що я клею оголошення про кредити на стовпах і роздаю на ринку листівки із запрошенням оформити кредит. Я не змирився в душі із собою із такою роботою, тому треба було або не звертати уваги на думку людей і навчитися це робити або покинути її і не гнітити себе. Я все рівно бачив себе заробляючим в Інтернеті, але тоді не вистачило особистого «стержня», сили волі і підтримки близьких.

Те, хто ви зараз є, це те, що ви самі створили і ніхто у цьому не винен. Це результат ваших страхів, невпевненості, комплексів, способу життя та інше. Тому не потрібно нарікати на себе, потрібно аналізувати, виправлятися, відганяти різні негативні думки на зразок “Що про мене подумають інші?” Якщо ж прийшла така думка – відпусти її, не розвивай її далі. Ти на правильному шляху і в тебе все вийде і виходить зараз і ти сам бачиш ці позитивні зміни. Дій за покликом серця і ти не будеш обділений. А твої ПА – це знак, що ти збився із вірного шляху і потрібно перелаштувати свій GPS, щоб почати рухатись в правильному напрямку, незважаючи як далеко в бік ти зайшов.

Ще є така підступна річ коли вже став на шлях виправлення – сумнів у тому що щось вийде бо ти почав усе занадто пізно. Наприклад – мені вже 30, тому все починати занадто пізно, от якби я почав виправлятись коли мені було 25… По-перше запам’ятай – ніколи не пізно! А щоб так не думати задай собі питання – “А що якщо справді уже занадто пізно, що тоді робити? Не вдосконалюватись, скласти руки і сумувати, покинути все як є, деградувати, бухати і загинути чи попасти в лікарню або скалічити своє життя?” Ви ж не хочете цього, тому навіщо задаєте собі такі питання? А це і не ви – це ваша підсвідомість грає гру – прокручує надоїдливі нав’язливі думки у голові, адже нам дуже властиво сумніватись. Хочу порадити одне – сумнівайтесь, але при цьому робіть усе, що задумали для свого видужання та виправлення, робіть так, щоб це увійшло у звичку і тоді ви самі побачите як через місяць ваше життя зміниться на краще, а вже через два зміниться ще більше у кращу сторону. Тоді і відступлять попередні сумніви, а вірніше – більшість із них. А через пів року ви взагалі себе не впізнаєте, побачивши наскільки впевненішими у собі і щасливішими ви стали.

Читай далі: Як зробити так, щоб ПА ніколи більше не повертались

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *